ЄДИНА СИЛА

РУХ НАЦІОНАЛЬНОГО РОЗВИТКУ

Проблема виконавчої влади України полягає в тому, що більшість українців не відчувають жодних позитивних змін. Усі реформи переважно стосуються або сфери контролю міністерств, або бажання створити прозоріші структури. А от про конкретне поліпшення життя пересічних українців не йдеться, бо головне – вдавати наполегливу роботу «за європейськими стандартами», аби виправдати отримані західні гранти й далі перекладати папірці з одного столу на інший. 

Якщо Мінприроди найближчим часом не почне виконувати наш ультиматум, вважатимемо, що його керівництво має піти у відставку.


Про що без упину торочать усі українські політики, створюючи відповідне інформаційне тло в ЗМІ? Про реформи, звільнення полонених і, звісно ж, про очищення держави від згубного впливу кумівства, хабарництва й корупційних схем. Замість конкретних результатів обговорюються абстрактні процеси, мало пов’язані з життям пересічного громадянина. Відбувається підміна понять. Так, народ цілком справедливо прагне економічної розправи над злодійкуватими чиновниками й бізнесменами, сподіваючись, що відібрані в них гроші підуть на освіту, ремонт лікарень та інші соціальні потреби. 

Можна з усією впевненістю сказати, що наразі жоден значний політичний діяч нашої країни не може взяти на себе тягар відповідальності за долю вітчизняної молоді. Майже десять років поспіль українські можновладці жертвували майбутнім свого народу заради збереження власних позицій і соціального статусу. Про це красномовно свідчить динаміка державного боргу України, розміщена на сайті Мінфіну. Оприлюднені дані є беззаперечним доказом неадекватної поведінки уряду в умовах економічної кризи й неоголошеної війни. Держава позичає кошти без чіткого й реалістичного плану їх повернення, що б не вимагав оголошення дефолту чи доброї волі західних партнерів.

Київ як столиця, де розташовані основні політичні інститути держави, раз по разу ставав ресурсом, а не самодостатнім політичним суб’єктом у черговому клановому протистоянні.

Таку саму позицію змушені були займати й інші великі міста, неспроможні конкурувати з двома найсильнішими гравцями – Одеса, Харків, Львів…
Коли ж столиця й решта потужних регіонів намагалися отримати свою частку реального політичного впливу, потіснивши кланові еліти, в Україні щоразу спалахувала революція.

Після номінального припинення вогню між Києвом і сепаратистами рівень напруги в українському суспільстві так і не зменшився. Повсюдно лунають заяви про тимчасовість миру й необхідність постійної й загальнообов’язкової підготовки до війни. 

Звісно, до такого вектору публічної риторики громадян свідомо підштовхують влада й вітчизняні аналітики, які прагнуть привернути максимум суспільної уваги до військових реалій, потреб української армії та протидії можливим провокаціям.